День українськомовної преси — 2019. Анонси

Європейська медійна спілка, Фонд національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича, Харківська обласна організація Національної спілки письменників України, Лубенський медіаклуб, Спілка української молоді, Наукова бібліотека НЮУ імені Ярослава Мудрого

запрошують взяти участь в урочистій академії в

ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОМОВНОЇ ПРЕСИ

12 листопада 2019 року.

Початок о 12:00

в Науковій бібліотеці НЮУ імені Ярослава Мудрого (місто Харків, вулиця Пушкінська, 84-А). Довідки за тел.: 066-826-98-28.

Ласкаво просимо!

* * *

ІНШІ ЗАХОДИ З НАГОДИ ДНЯ УКРАЇНСЬКОМОВНОЇ ПРЕСИ В ХАРКОВІ:

Слобожансько-галицькі читання за участі журналістів, літераторів, громадських діячів Харківщини та Львівщини. Спомин про Владислава Проненка (1960 — 2017), знаного журналіста, одного із засновників Дня українськомовної преси.

9 листопада. Початок о 17:00

Харківська обласна організація Національної спілки письменників України (вул. Чернишевська, 59)

* * *

Круглий стіл
“Українська преса Харківщини.
Що заважає розвитку?”

11 листопада. Початок о 12:00

Харківський пресклуб (вул. Гоголя, 9-Б)

ІСТОРІЯ

Одвічний потяг до свободи спонукав братів Володимира і Миколу Шеметів боротися за утвердження справжньої української незалежности й самостійности, і вони в листопаді 1905 року почали видавати першу на теренах Центральної й Лівобережної України українськомовну газету “Хлібороб”.

Після польського повстання 1863 року царизм нарік український рух “польською інтригою” і видав циркуляр, що забороняв друкувати книжки й пресу українською мовою.
Революційні події змусили царя Миколу ІІ піти на деякі політичні поступки. Так, 17 жовтня 1905 року було видано маніфест про запровадження прав і свобод, зокрема, й свободи друкованого слова.

Брати Шемети практично скористалися тодішніми обставинами — і вже 12 листопада 1905 року в м. Лубни Полтавської області вийшло перше число “Хлібороба”. Жадна з київських друкарень не насмілилася друкувати це видання, і так перший, як і всі подальші числа друкувалися в невеликій лубенській друкарні. Пізніше братів Шеметів звинуватять саме в тому, що “Хлібороб” став виходити “без пред’явлення законом установленого дозволу”, а “явочним порядком” і відразу накладом у 5 тис. примірників.

Була це невелика, на дві картки, газета. Як повідомлялося в “Хліборобі”, його “одвічальним” редактором значився Микола, але фактичним редактором став Володимир. Видавалася газета “коштами і заходами Лубенської української громади”, тож певним чином висвітлювала і її потреби.

Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, обрання цивілізованих органів влади, восьмигодинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. У першому нумері містився Маніфест 17 жовтня і стаття “Про вольності громадські”, а згодом з’явилася й стаття, у якій подавався об’єктивний аналіз “царської милости”. Із другого числа передруковувалась угода Хмельницького з царем Олексієм від 1654 р., схвалена в Переяславі. Найцікавішими були в газеті відомості про те, як пробуджувалося українське життя та про український рух на західноукраїнських землях. Містилися також статті історичного й загальнополітичного спрямування, вірші Христі Алчевської, Ю. Буняка й инших.

Появу газети все національно свідоме українство зустріло з ентузіязмом. Навколо надрукованого рідною мовою слова гуртувалися вся українська інтелігенція й політики Михайло Грушевський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Микола Лисенко… Вони розуміли, що втратити слово — це значить утратити культуру, традиції, тобто позбутися всього того, що ідентифікує націю.

Редакція не приховувала власної позиції й зазначала, що бореться “за такий лад в Україні, який повинен задовольнити потреби як українського, так і инших народів, в Україні сущих”.

“Хліборобові” не вдалося проіснувати довго — усього п’ять чисел устигли видрукувати брати Шемети. Потому часопис було заборонено. Та, попри все, “Хлібороб” устиг і за нетривалий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил. І вже роком пізніше Микола Міхновський, ідеолог української державности, наснажений прикладом Володимира Шемета, видав у Харкові знамените число газети “Слобожанщина”. Саме “Хлібороб” і “Слобожанщина” започаткували новітню історію українськомовної журналістики.

СУЧАСНІСТЬ

Українську пресу на Харківщині ми втратили, як не парадоксально і як не прикро це визнавати, саме на початку незалежности України. За радянських часів три з чотирьох великих газет в обласному центрі виходили українською мовою, як і більшість районних, міських, заводських «багатотиражок». Переважно україномовними були також радіо і телебачення. І справа тут не в особливій прихильності влади до української мови, а винятково у дотриманні вимог Москви, яка прагнула засвідчити всьому світові, що ніякого утиску національних мов у “васальних” республіках не існує. Таким чином на тлі існування доволі розгалуженої мережі україномовних ЗМІ мовби не помічалися майже повна відсутність шкіл з українською мовою навчання, неможливість отримати вищу освіту будь якою мовою, окрім російської, панування її у всіх державних установах.

Незалежно від мови застосування усі ЗМІ проводили у життя політику КПРС і мали однакове ідеологічне забарвлення. Утім, не однаковою була прихильність читачів до ріжних ЗМІ. Вона залежала виключно від контексту, бо навіть, дотримуючись усіх партійних вимог, можна було знаходити цікаві теми і писати так, щоб це було цікаво читати.

Вийшовши з-під державної опіки, власники ЗМІ у незалежній Україні чомусь вирішили, що саме російська мова сприятиме зростанню накладів, популярності і насамкінець — збільшенню прибутків. Політика центральної й особливо регіональної влади поблажлива до «двомовности», що практично надає повну свободу використанню російської мови у всіх сферах життя, і це, безумовно, теж уплинуло на те, що україномовна преса стала падчеркою у рідній країні. Журналісти, навіть українськомовні, змушені були переходити на російську, і поступово звикали до цього.

Так тривало понад два десятиріччя. І тепер, коли влада принаймні декларує необхідність реально надати українській мові статус державної, нема сенсу чекати вказівок, щоб ізнову «зверху» все регламентувалося аж до мови в Інтернеті. Треба визнати, що й самі ЗМІ не змогли, як треба, захистити рідну мову, і тепер насамперед самим журналістам необхідно докорінним чином змінити ситуацію. І ліпший шлях до цього – якість наших текстів і взагалі контенту, який ми пропонуємо споживачам. Замало просто наголосити: «Ми пишемо тільки українською». Необхідно обов’язково додати: «Ми вміємо цікаво писати українською!» Тільки так переможемо!