Журналістика і війна
Під час війни журналістика стає професією небезпечною не лише для самого журналіста, котрий перебуває в епіцентрі подій. Журналістика стає потужною інформаційною зброєю для обидвох супротивників і несе загрозу тій чи иншій воюючій стороні. Часто відповідно непідготовлений журналіст несвідомо перетворюється в ефективне знаряддя ворога, стає джерелом розвідувальної інформації, котра оперативно потрапляє на “ту сторону”.
Нижче подаємо вельми корисну та актуальну нині статтю українського експерта Центру військово-політичних досліджень з питань інформаційної безпеки В’ячеслава Гусарова (група «Інформаційний спротив»).
ЖУРНАЛІСТИКА ЯК ЕЛЕМЕНТ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ
Словом можна ранити, вбити або вилікувати.
У війні, яка сьогодні йде в Україні, провідне місце займають інформаційні баталії. Постріли та вибухи, репортажі та коментарі стали знаряддям гібридної війни на Донбасі. Репортер на війні — це той же боєць, в якого головна його зброя — слово.
Потрібно сказати, що до війни виявилася непідготовленою не лише українська армія, але й наші медія. Тому військовим репортерам теж довелося набувати досвід “з нуля”.
Розуміння специфіки війни до мирного журналіста доходить не відразу. Бажання деяких журналістів подати ексклюзив без урахування військової обстановки неодноразово приводили до зворотного ефекту — створення реальної загрози нашим підрозділам.
Тут дуже актуальним є гіппократівський принцип «не нашкодь», тому що журналіст на війні є джерелом інформації, котре можуть використовувати військові розвідники. До речі сказати, в наш час аналіз відкритих джерел дозволяє спеціалісту здобути до 90% необхідної інформації.
Розвідувальними органами вивчається буквально все, що подається в відкритих джерелах. Якщо говорити про відеорепортажі, то величезну зацікавленість викликають орієнтири на місцевості, озброєння, умови забезпечення солдат і навіть голосові інтонації в діялогах. З «відвертих» репортажів із зони АТО цілком можна отримати дані про настрій бійців, фортифікаційні споруди або вразливі місця нашої оборони.
Ось кілька прикладів 2014 року, які неважко відшукати на відеохостингу YouTube (у нашому матеріалі назви телеканалів, прізвища та обличчя воєнкорів приховані):
Журналіст відомого каналу досить докладно розповів про систему оборони міста Маріуполя.
На знімку чітко видно фортифікаційні перепони й орієнтири: зліва — лінія електропередач, праворуч — рекламний щит мережі гіпермаркетів «Метро», за репортером на відстані метрів 250 — житловий масив.
Подібна інформація дозволяє визначити точні координати блок-поста, а також використовувати ці дані для диверсійних цілей.
Ракурс, який взяв оператор, показує сектор обстрілу та огляд з укриття блок-поста. За допомогою цих даних неважко визначити напрямки, закриті для огляду. Це цілком може бути використано ворогом для планування нападів на блок-пост.
Сюжет, який вразив своєю солдатською відвертістю.
Бійці чесно розповідають репортерові:
— Учора з боку Росії зайшло п’ятдесят танків, а у нас тільки сім РПГ. Усе. Більше нічого протитанкового у нас немає, — каже перший боєць.
— А крім РПГ що ще у вас є? — цікавиться журналіст.
— «Мухи» ще є і АКМи 1962-го року, — розповідає другий боєць.
Зізнання бійців можна вважати скарбом для ворожих розвідників. За таких даних цілком можна визначити бойовий потенціал даного підрозділу та правильно спланувати заходи щодо його атаки.
Журналіст не повинен був подавати цей матеріал в новинну рубрику. Подібна інформація цілком могла би бути використана в підсумковому випуску новин, скажімо за два тижні.
Репортаж починається словами: «Це — самий східний оборонний блок-пост на виїзді з Маріуполя. Звідси до населеного пункту Широкино, де йдуть бойові дії, близько 10 км».
Крім того, в сюжеті, так само, як і в попередньому прикладі, були наведені дані про стрілецьке озброєння бійців, яке «є недостатнім для боротьби з танками».
Завдяки орієнтирам на задньому плані і вже зазначеної відстані, а також за даними з озброєння цілком можна створити фактичну картину про оборонні можливості даного підрозділу для ворожої розвідки.
Сюжет починається словами:
«Блок-пост в Луначарському — один з семи стаціонарних пунктів курортного Бердянська. Тут проходить траса Херсон — Маріупіль — Ростов. Це стратегічний шлях на Крим».
В цьому прикладі частково розкрита система оборони Бердянська й окрема задача цього поста. Більше того, відеосупровід репортажу як є точним джерелом розвідувальних відомостей для ворога. У ньому показані орієнтири, обладнання укриттів, дорожні перешкоди, сектор огляду для спостереження та інше.
У репортажі з блок-поста в с. Мар’їнка показано панорамне зображення навколо укріплення об’єкта. Крім того, в коментарі репортажу вказувалися приблизні відстані до деяких орієнтирів. Подібна інформація також може бути використана розвідувальними та артилерійськими підрозділами ворога.
У репортажі йшлося про умови польового життя бійців одного з підрозділів. Солдати висловлювали купу скарг тиловим забезпеченням в бойових умовах.
— Бійці розповідають, що жити в таких умовах не тільки некомфортно, але й небезпечно, — зазначила журналістка одного з телеканалів і надала слово командиру взводу.
— Це насправді це шалаш, а не бліндаж. Він не витримає попадання будь-якого осколку, — чесно зізнався командир взводу.
Крім цього, в сюжеті знову ж таки демонструвалися орієнтири, за якими можна розпізнати його місце знаходження.
Подібні випадки, як бачимо, не поодинокі. Для багатьох журналістів в зоні АТО було незрозумілим, що в своїх матеріалах їм не можна розкривати чисельність особового складу, штатне озброєння, позиції та координати дислокації підрозділів.
На війні є свої правила. Багато солдат не хочуть зніматися. Бояться, що матеріал розкриє їхню позицію.
Журналісти, які побували в бойових умовах, передають свій досвід на майстерклясах. Ось деякі поради:
Роман Бочкала:
1. Перевірка інформації — тема тонка. Я вважаю, що про події, свідком яких ти став, потрібно повідомляти керівництву.
2. У репортажі не можна говорити на яких позиціях стоять наші військові, показувати панорамні кадри, за якими можна дізнатися місцевість — ворог постійно відстежує інформацію, що потрапляє на наші екрани. Краще буде дати військовим переглянути те, що зняли: зазвичай вони не надто багато видаляють.
Андрій Цаплієнко:
1. На окуповані території нам дорога закрита. У терористів є списки журналістів, котрим заборонено займатися професійною діяльністю на окупованій території. Якщо зловлять — беруть в полон.
2. Сюжет не має зашкодити його героям. Знімати на передовій треба так, щоб ворог не міг визначити позицію військових по відео.
3. Якщо репортер хоче розповісти про життя бійців — то не слід до цього додавати дані про завдання підрозділу і їх озброєнні.
Дмитро Крапивенко:
1. Кожну людину обов’язково питайте, чи можна його знімати. Якщо люди з окупованих територій, тоді застосовуйте розмите обличчя.
2. Знімати техніку на позиціях заборонено. Особливо якщо ви під фото напишете, що на позиції такої-то бригади такого-то числа, була така-то техніка.
3. В дорозі категорично заборонено знімати на блокпостах. Людина, яка так себе поводить — це потенційний шпигун.
4. Якщо сталася трагедія, хтось загинув або поранений — не треба лізти з питаннями: «А що ви відчуваєте …?».
5. Виконуйте команди старших.
6. Достовірну інформації мають старші офіцери. Всю інформацію треба звіряти з ними. Щоб ваш матеріал не виглядав, як “дембельський альбом”.
7. Головне правило на фронті — не заважати.
***
В Україні йде війна. Інформаційний фронт не менш важливий, ніж передова на Донбасі. І репортер на цій війні — це маленька ланка в ланцюзі інформаційної перемоги.
Журналістика на фронті — річ необхідна так само, як і автомат у солдата. Але при цьому журналістика повинна працювати на перемогу в цій війні.
Потрібно пам’ятати, що нехтування простими правилами висвітлення військових дій робить журналіста інформатором для ворожої розвідки.