З історії журналістики
Одвічний потяг до свободи спонукав братів Шеметів до боротьби за утвердження справжньої незалежности й самостійности для України, коли в листопаді 1905 року Володимир і Микола Шемети почали видавати першу на теренах Центральної та Лівобережної України українськомовну газету “Хлібороб”.
Після польського повстання в Україні 1863 року український рух було обізвано “польською інтриґою” та видано циркуляр про заборону друкувати книжки й пресу українською мовою.
Революційні події, змусили царя Миколу ІІ піти на деякі політичні поступки. Так, 17 жовтня 1905 року було видано маніфест про запровадження прав і свобод, зокрема й щодо свободи друкованого слова.
Брати Шемети досить вдало використали тодішні обставини і вже 12 листопада 1905 року видали в м. Лубни Полтавської області перше число української газети “Хлібороб”. Жодна з київських друкарень не насмілилася друкувати це видання, тому як перший, так і всі подальші числа друкувалися в невеликій друкарні Лубен. Пізніше братів Шеметів звинуватять саме в тому, що “Хлібороб” став виходити “без пред’явлення законом встановленого дозволу”, а “явочным порядком” і відразу накладом у 5 тис. примірників.
Була це невелика, на дві картки, газета. Як повідомлялося в “Хліборобі”, його “одвічальним” редактором значився Микола, але фактичним редактором став Володимир. Видавався він “коштами і заходами “Лубенської української громади, тож певним чином відображав її потреби.
Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передаванні землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, восьмигодинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. У першому числі містився Маніфест 17 жовтня та стаття “Про вольності громадські”, а згодом з’явилася стаття, у якій був об’єктивний аналіз “царської милості”. Від другого числа передруковувалась угода Хмельницького з царем Олексієм (Переяславська угода 1654). Найцікавішими були тут відомості про те, як прокидалося українське життя та про український рух на західноукраїнських землях. Містилися також статті історичного й загальнополітичного штибу, вірші Христі Алчевської, Ю. Буняка й інших.
Появу газети все національно свідоме українство зустріло з ентузіазмом. Навколо надрукованого рідною мовою слова гуртувалися вся українська інтеліґенція й політики Михайло Грушевський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Микола Лисенко… Вони розуміли, що втратити слово — це значить втратити культуру, традиції, тобто позбутися всього того, що ідентифікує націю.
Редакція не приховувала власної позиції і зазначала, що бореться “за такий лад в Україні, який повинен задовольнити потреби як українського, так і інших народів, в Україні сущих”.
“Хліборобові” не вдалося довго проіснувати — усього п’ять чисел устигли видрукувати брати Шемети. Потому часопис було заборонено. Та попри все “Хлібороб” устиг і за натривалий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил. І вже роком пізніше Микола Міхновський, ідеолог української державности, наснажений прикладом Володимира Шемета, видає в Харкові знане число газети “Слобожанщина”. Саме від “Хлібороба” та “Слобожанщини” початкує новітня історія українськомовної журналістики.