День українськомовної преси — 2022

Факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка

Європейська медійна спілка

запрошують переглянути

круглий стіл
“Що роблять українськомовні ЗМІ і що їм ще варто робити задля наближення нашої перемоги?”

12 листопада

ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОМОВНОЇ ПРЕСИ

Уперше  з 2009 року, коли було прийняте рішення святкувати 12 листопада День українськомовної преси, ми змушені відзначати його в умовах повномасштабної війни з росією, яка триває вже дев’ятий місяць. Тому і тему нашого сьогоднішнього обговорення цілком логічно сформулювати так: «Що роблять українськомовні ЗМІ і що їм ще варто робити задля наближення нашої перемоги?».

Давайте з’ясуємо, як змінився контент наших ЗМІ, які теми та жанри у ньому превалюють, а які відійшли на задній план або взагалі зникли. Якого результату ми досягли та що втратили на цьому шляху.

Чи змінилося у редакціях ставлення до загальноприйнятих журналістських стандартів? Зокрема цікаво, як можна і чи доцільно дотримуватися обов’язкового балансу думок, а також повноти розкриття теми. Не менш важливим стандартом є посилання на джерела. Чи завжди ці джерела заслуговують уваги журналістів, а далі й аудиторії їх ЗМІ? Актуальним залишається і питання оперативності. Чи не приводить бажання першими оприлюднити отриману інформацію до того, що вона може виявитися недостовірною або й навіть нанести шкоду планам наших військових?

Важливо також розібратися, які саме ЗМІ (паперові, радіо, телебачення, Інтернет) мають зараз найбільший вплив на суспільство, які переваги і недоліки кожного з них, якої підтримки вони заслуговують та яким чином її можна отримати.

Ми виходимо того, що усі ЗМІ України повинні бути українськомовними. Але чи можна в умовах війни, коли для обговорення актуальних тем залучаються російськомовні експерти, подавати їх розповіді без перекладу і чи взагалі доцільно накладати українській переклад на будь які російськомовні висловлювання тих, кого журналісти питають у своїх матеріалах?

Цілком виправдана та лють, яку відчувають українці, дізнаючись про звірства рашистських нелюдей на окупованих територіях. Втім у журналістських текстах раніше завжди засуджувалась «мова ненависті». Цікаво розібратися, чи стало відношення до неї більш поблажливим, і у яких випадках це може бути виправдано.

Українська політична опозиція часто скаржиться, переважно у соцмережах, що їй не надають доступу до ЗМІ. Ситуація потребує обговорення в більш широкому контексті: чи впливає воєнний стан на свободу слова взагалі.

День українськомовної преси надає чудову можливість журналістам замислитися над цими та іншими питаннями, маючи за мету сприяти нашій перемозі.

Історія

Одвічний потяг до свободи спонукав братів Володимира і Миколу Шеметів боротися за утвердження справжньої української незалежности й самостійности, і вони в листопаді 1905 року почали видавати першу на теренах Центральної й Лівобережної України українськомовну газету “Хлібороб”.

Після польського повстання 1863 року царизм нарік український рух “польською інтригою” і видав циркуляр, що забороняв друкувати книжки й пресу українською мовою.
Революційні події змусили царя Миколу ІІ піти на деякі політичні поступки. Так, 17 жовтня 1905 року було видано маніфест про запровадження прав і свобод, зокрема, й свободи друкованого слова.

Брати Шемети практично скористалися тодішніми обставинами — і вже 12 листопада 1905 року в м. Лубни Полтавської області вийшло перше число “Хлібороба”. Жадна з київських друкарень не насмілилася друкувати це видання, і так перший, як і всі подальші числа друкувалися в невеликій лубенській друкарні. Пізніше братів Шеметів звинуватять саме в тому, що “Хлібороб” став виходити “без пред’явлення законом установленого дозволу”, а “явочним порядком” і відразу накладом у 5 тис. примірників.

Була це невелика, на дві картки, газета. Як повідомлялося в “Хліборобі”, його “одвічальним” редактором значився Микола, але фактичним редактором став Володимир.  Видавалася газета “коштами і заходами Лубенської української громади”, тож певним чином висвітлювала і її потреби.

Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, обрання цивілізованих органів влади, восьмигодинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. У першому нумері містився Маніфест 17 жовтня і стаття “Про вольності громадські”, а згодом з’явилася й стаття, у якій подавався об’єктивний аналіз “царської милости”. Із другого числа передруковувалась угода Хмельницького з царем Олексієм від 1654 р., схвалена в Переяславі. Найцікавішими були в газеті відомості про те, як пробуджувалося українське життя та про український рух на західноукраїнських землях. Містилися також статті історичного й загальнополітичного спрямування, вірші Христі Алчевської, Ю. Буняка й инших.

Появу газети все національно свідоме українство зустріло з ентузіязмом. Навколо надрукованого рідною мовою слова гуртувалися вся українська інтелігенція й політики Михайло Грушевський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Микола Лисенко… Вони розуміли, що втратити слово — це значить утратити культуру, традиції, тобто позбутися всього того, що ідентифікує націю.

Редакція не приховувала власної позиції й зазначала, що бореться “за такий лад в Україні, який повинен задовольнити потреби як українського, так і инших народів, в Україні сущих”.

“Хліборобові” не вдалося проіснувати довго — усього п’ять чисел устигли видрукувати брати Шемети. Потому часопис було заборонено. Та, попри все, “Хлібороб” устиг і за нетривалий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил. І вже роком пізніше Микола Міхновський, ідеолог української державности, наснажений прикладом Володимира Шемета, видав у Харкові знамените число газети “Слобожанщина”. Саме “Хлібороб” і “Слобожанщина” започаткували новітню історію українськомовної журналістики.