Фейки в медіа
1. Що є фальшиве у “фальшивих повідомленнях”?
Фейки — це дискутований термін і предмет обговорення. Переважно він стосується дезінформації, поширюваної в інтернеті або в традиційних медіа. Отож, цей вираз стосується безпідставної інформації, що базується на неіснуючих чи спотворених даних, яка має обдурити і навіть маніпулювати читачем. Її поширення може відповідати бажаним цілям, впливати на політичні рішення і сприяти економічним вигодам.
Ефективність фейків пояснюється насамперед їхньою міметичною природою, тобто здатністю виглядати правдоподібними. По-друге, ці повідомлення є фальшиві, але правдоподібно підступні — в тому сенсі, що можуть привернути увагу адресатів, ґрунтуючись на поширених у тканині соціуму стереотипах та упередженнях і використовуючи такі легко і миттєво розпалювані емоції, як тривога, презирство, гнів і фрустрація. Поширення фейків може базуватися на маніпулятивному використанні соцмереж та логіки, що забезпечує їхнє функціонування: таким чином зміст, навіть безпідставний, набуває такої видимості правди, що навіть авторитетні спростування навряд чи можуть їм зашкодити.
Труднощі виявлення й викорінення фейків спричиняє також і те, що люди часто взаємодіють у межах однорідних і непроникних для інших точок зору й думок цифрових середовищах. Результат цієї логіки дезінформації — замість здорової конфронтації з іншими джерелами інформації, що дозволило б позитивно засумніватися в упередженнях і відкрити конструктивний діалог, ми ризикуємо стати мимовільними учасниками поширення упереджених і безпідставних опіній. Драма дезінформації полягає в дискредитації іншого, презентації його яко ворога — аж до демонізації, що може розпалювати конфлікти. Таким чином фальшива інформація проявляє наявність постав водночас нетерпимих і гіперчутливих, єдиним наслідком чого є можливість поширення нетолерантності та ненависті. Власне, до цього в кінцевому підсумку і призводить брехня.
2. Як ми можемо їх розпізнати?
Ніхто з нас не може звільнятися від відповідальності за протидію цій фальші. Не є це легким завданням, бо дезінформація часто базується на строкатому дискурсі, що навмисно непрямо і тонко вводить у оману, використовуючи нерідко вирафіновані механізми. Тому заслуговують усяких похвал ті освітні ініціативи, які вчать читати й оцінювати комунікаційний контекст, показуючи, як не стати несвідомим популяризатором дезінформації, а навпаки сприяти викриттю. Так само гідні похвали інституційні та юридичні ініціативи, які намагаються окреслити правила, спрямовані на обмеження цього явища — як і ті ініціативи технологічних та медійних компаній, що дозволяють визначити нові критерії, як верифікувати ідентичність осіб, що криються за мільйонами цифрових профілів.
Але профілактика й ідентифікація механізмів дезінформації також потребує глибокого і ретельного розрізнення. Бо ж викрити треба те, що можна окреслити як “логіку змія”, здатного всюди замаскуватися і вкусити. Це стратегія, котру стосує згадуваний у Книзі Буття “підступний змій”, який на початку людства став творцем першого фейку (пор. Бут 3:1-15). Він призвів до трагічних наслідків гріха, результатом якого стало потім перше братовбивство (пор. Бут 4), а також інші незліченні форми зла проти Бога, ближнього, суспільства і творіння. Стратегією цього спритного “батька брехні”(Йн 8:44) є саме мімезис, повзуче і небезпечне спокушування, яке прокрадається в серце людини через фальшиву і звабливу аргументацію. В оповіді про першородний гріх спокусник підходить до жінки, фактично прикидаючись другом, зацікавленим її благом, і починає свою мову з твердження правдивого, але тільки частково: “Чи справді Бог сказав: Не мусите їсти ні з якого дерева райського”? (Бут 3:1). Насправді ж Бог сказав Адамові не про всі дерева, а тільки про одне дерево: “З того ж дерева, що дає знаття доброго й лихого, з того не важитимешся їсти “(Бут 2:17). Жінка, відповідаючи, пояснила це змієві, але її приваблює його провокація: “З плоду ж дерева, що серед раю, рече Бог, не їжте з його, ані доторкатиметесь до нього, а то помрете ” (Бут 3:2). Ця відповідь знає щось про законність і песимізм: довірившись фальсифікаторові, дозволяючи привабити себе ним розставленими фактами, жінка збивається з пуття. Отож він передусім звертає увагу на своє запевнення: “Ні, напевно не помрете!” (вірш 4). Потім деконструкція спокусника дістає видимість достовірності: “Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете як Бог, що знає добро й зло.”( вірш 5). Врешті ми доходимо до дискредитації, спрямованої на благо отчої рекомендації Бога — щоби спрямувати за звабливою спокусою ворога. “Тож побачила жінка, що дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати” (вірш 6). Таким чином цей біблейський епізод виявляє суттєвий для нашого дискурсу факт: жодна дезінформація не є нешкідливою; навпаки, довіра до фальшивого спричиняє шкідливі наслідки. Навіть ніби незначна деформація правди може мати загрозливі наслідки.
У справу, по суті, входить наша жага. Фейки часто стають вірусними, тобто поширюються швидко та нестримно, керуючись не стільки характерною для соцмереж логікою обміну, скільки захоплені ненаситною жагою, яку легко розпалити в людині. Ті ж економічні й опортуністичні мотиви дезінформації своїм корінням сягають жаги влади, володіння і насолоди життям, що в підсумку робить нас жертвами обману значно трагічнішого, ніж кожен їх поодинокий прояв: зло, яке переходить від неправди до неправди, щоб нам украсти свободу серця. Саме тому плекати правду означає вчитися розпізнавати, оцінювати і розважувати вируючі в нас прагнення і схильності, щоби не позбавляти себе блага, “зваблюючись” кожною спокусою.
З послання Папи Франциска на 52-й Всесвітній день суспільної комунікації